свобода совісті

СВОБОДА СОВІСТІ - одна з фундаментальних, загальнолюдських цінностей, важлива філософська, правова категорія. С. с. постає як суспільний феномен і перебуває в нерозривному зв'язку із сенсом, світоглядними координатами буття людини. Як поняття С. с. відбиває умови, за яких можливе вільне світоглядне самовизначення особистості, її духовне становлення, розвиток, самоактуалізація. В філософському аспекті С. с. - особлива якісна визначеність людського буття, яка відображає внутрішню здатність суверенного суб'єкта до вільного, не детермінованого зовнішніми силовими чинниками, а лише за велінням власної совісті самовизначення в духовній сфері. У філософській інтерпретації С. с. характеризується як специфічно вибіркова й узгоджена активність свідомості, совісті, волі індивіда, спрямована на його самовизначення в світоглядній сфері щодо граничних життєвосмислових засад свого буття. С. с. - атрибут особистості. Історично поняття С. с. конституювалося як категорія права і тісно пов'язане із становленням, розвитком суспільства, держави та їхнім ставленням до світоглядних орієнтацій людей і передусім релігії. В релігієзнавстві С. с. розглядається як право, що гарантує недоторканість совісті людини в питаннях її ставлення до релігії, тобто право особистості на свободу мати, приймати, змінювати релігійні вірування за власним вибором або ж дотримуватися нерелігійних переконань; свободу індивідуально або спільно з іншими, публічно або ж приватно сповідувати свою релігію чи вірування, брати участь у богослужіннях, обрядах, ритуалах, вільно поширювати свої релігійні чи арелігійні погляди та переконання. Право на С. с. проголошується в конституціях, інших законодавчих актах більшості держав світу. В Україні право на С. с. гарантується Конституцією України, законом "Про свободу совісті та релігійні організації", рядом інших нормативних актів.

I СВОБОДА - особливий спосіб детермінації духовної реальності. Оскільки духовність є специфічною властивістю людського існування (екзистенції), С. безпосередньо виявляє себе у людській життєдіяльності, що становить взаємодію духовних (свідомих і несвідомих) і природних (тілесно-біологічних) чинників. Тому С. насамперед є усвідомленням можливісних меж людської поведінки, які залежать від конкретної ситуації людського існування (індивідуального і суспільного) і в цьому плані є усвідомленням необхідності (Спіноза, Гегель). Необхідність як специфічна детермінація природної реальності тут вказує на історично змінну міру практичного "одуховлення" ("олюднення") природи і "оприроднення" людського духу. Атрибутивними ознаками С. як духовного феномена є вибір (адже духовний "простір" є плюралістичним "полем можливостей") і відповідальність (корелят необхідності у сфері духу). У цьому відношенні С. як "пізнана необхідність" ("фаталістична С.") є лише формальною ("виродженою", позбавленою своїх істотних ознак) С. Інший (теж формальний, через блокуючий вплив на С. необхідності) різновид С. - "контингентна" С. ("сваволя" або "випадковість") - має здатність "вибирати" лише формально, адже тут ідеться про множину рівноцінних (однакових) "виборів", визначуваних не волею суб'єкта С., а киданням "жеребу" (т. зв. принцип "Буриданового віслюка"). Зрозуміло, що поряд із "фаталістичною" С. і цей її різновид (запропонований Епікуром) позбавлений не тільки реального вибору, а й відповідальності; обидва є своєрідними "відображеннями" необхідності у С., варіантами "квазісвободи". І лише "емпірична" С., що базується на вольовому виборі котроїсь із кількох (мінімум двох) нерівноцінних (а нерівноцінність визначається життєвим досвідом) можливостей, є реальною (і тому відповідальною) С., яку Кант визначає як "здатність самочинно починати ряд подій". Всі названі різновиди С. (як реальні, так і "квазіваріанти") є результатами раціональної (з позицій логічної необхідності) оцінки можливостей (неможливостей) діяти у ситуації. І, нарешті, ще один різновид С., який базується на виборі ще не існуючих наявно можливостей і тому вимагає їх попереднього (дораціонального) творення. Це "екзистенційна" (уґрунтована у найглибшій суті людського - екзистенційного - існування), або "тотальна" (Сартр) С. За Сартром, ми не обираємо бути свободними - ми засуджені до С.; засуджена до С. людина несе на своїх плечах тягар відповідальності за увесь Всесвіт. Прообразом екзистенційної С. можна вважати те, що Паскаль називав "логікою серця", на противагу "логіці голови". Вперше була запропонована (як найбільш адекватне своїй духовно-людській суті розуміння) К'єркегором. Останній характеризував екзистенційну С. як "парадоксальну", навіть "абсурдну", на тій підставі, що така С. є безпосередньою демонстрацією духовної реальності, не обтяженої перетвореною формою раціональності. У XX ст. екзистенційнаС. фактично продемонструвала себе у різних виявах творчого доробку людства, зокрема у виборі аксіоматики (неевклідові геометрії Лобачевського і Римана), у низці "божевільних ідей" нової фізики (Ейнштейн, Бор, Гайзенберг, Дирак та ін.), філософсько-літературній творчості Сартра ("Нудота"), Гайдеггера ("Лист про гуманізм"), Камю ("Міф про Сизифа"). Але чи не найголовнішим виявом екзистенційної С. є історичний вибір людини. Історичне майбуття, наголошував Сартр, не є чимось подібним до прикордонного стовпа, що стоїть у кінці шляху, воно є те, що з нього зроблять люди; хоч ми не можемо змінити минуле, але ми можемо щомиті надати йому іншого продовження. За Ясперсом, справді історичним змістом історії є унікальність і неповторність історичного процесу, а не загальне і повторюване у ньому.

[br]

II СВОБОДА в етиці - здатність людини вільно визначати підстави своїх дій і відповідно реалізувати себе. Етичний аспект С. відбиває можливість суб'єктивно значущого вибору самих намірів людини; він безпосередньо стосується самого людського суб'єкта, його волевиявлення й лише опосередковано - соціальних обставин його життєдіяльності. Поза припущенням подібного внутрішнього аспекту С. - ідея морально відповідальної поведінки людини - втрачає свій ґрунт. Проте, як зазначав іще Кант, в етичному плані особа не тому має виконувати належне, що усвідомлює себе вільною, а тому, що осягнення власного обов'язку наближає її до усвідомлення С., необхідної для того, щоб цей обов'язок виконати. Подібним чином свідомість моральної С. актуалізується почуттям любові, іншими морально-ціннісними переживаннями. Подібна деонтологічно-ціннісна презумпованість етичної С. надає їй самій статусу обов'язковості: в етичному відношенні людина мусить бути свободною, щоб мати змогу робити належний вибір, приймати рішення, нести відповідальність за свої дії. Якщо С. дії, С. творчості принципово налаштовують людину на вихід за межі будь-якої наявної ситуації, на здолання пов'язаних з останньою обмежень, то С. в етичному сенсі передбачає протилежну орієнтацію суб'єкта: її "вектор" спрямований всередину безпосередньої людської ситуації, на утвердження відповідальної причетності до неї і вибір певної позиції в ній З. азначена причетність не є рівнозначною самовіддачі сліпому плицові буття: етична С. протистоїть як титанічному пафосові безмежного самоутвердження суб'єкта, так і розчиненню останнього в буттєвій стихії, що унеможливлює совісний самоконтроль і відповідальність людини. Особистість засвідчує тут свою непідлеглість буттю загалом свободою щодо себе самої, щодо власного буттєвого "Я". І навпаки, вільно обираючи адресата своєї онтологічної причетності, вона в такий спосіб конституює саму себе як суб'єкта моральної відповідальності, обов'язку і любові. Завбачувана етична С. імплікує зверненість до фундаментальних засад людського водіння, можливостей самодистанціювання і самоідентифікації людини. Таким чином, етичний аспект С. розкриває свій сутнісний зв'язок із проблемою свободи волі. Формуючи підвалини моральної самореалізації особистості, етична С. стає дедалі актуальнішою на рівні людських спільнот - соціальних груп, націй, суспільств, перед якими на тлі сучасних глобальних проблем виразно вимальовується необхідність вибору основоположних ціннісних орієнтирів їхнього розвитку і діяльності. За умов екологічної кризи, зростаючих перетворювальних і руйнівних можливостей людської практики ці керівні цінності вже не можуть зберігати традиційний статус чогось "природно встановленого", а потребують відповідального, критично вивіреного ставлення до себе і, отже, зростаючою мірою апелюють до етичної С. людей, що їх обирають.

[br]

III див. свобода і необхідність

1. свобода

2. pl привілеї, вільності

3. район, на який поширюються привілеї

- civil liberties громадянські права/ свободи

- complete personal liberty цілковита особиста свобода

- economic liberty економічна свобода

- liberty of conscience свобода совісті

- liberty of indifference свобода волі

- liberty of the press свобода друку, свобода преси

- liberty of speech свобода слова

- to preserve complete liberty with respect to smth. зберігати за собою цілковиту свободу дії стосовно чогось

1. совість

2. свідомість

- public conscience суспільна свідомість

- freedom of conscience свобода совісті, свобода віросповідання

- to come to terms with one's conscience прийти до згоди із совістю

1) совість, сумління

2) свідомість

3):

my conscience! — от тобі й маєш!

* * *

1) совість

2) свідомість

Ільїн, Іван Олександрович (1883, Москва - 1954) - рос. релігійний філософ і правознавець. Навчався у Новгородцева, Риккерта, Зиммеля, Нельсона, Гуссерля. За дисертацію "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918) отримав одночасно ступені магістра і доктора наук. Викладав у Московському ун-ті на Вищих жіночих юридичних курсах історію філософії та права Г. олова Московського психологічного тов-ва (1921 - 1922). Переконаний і діяльний супротивник більшовизму; у 1922 р. висланий з Росії. В Берліні стає одним із засновників Релігійно-філософської академії, проф. (1923 - 1934) і деканом (1923 - 1924) Рос. наукового ін-ту, видавцем ж. "Русский Колокол" (1926 - 1930). Позбавлений можливості викладати і друкуватися після приходу до влади нацистів, І. емігрує до Швейцарії (1938), де й продовжує до кінця життя наукові студії. Найвищим філософським здобутком І. є дослідження філософії Гегеля, яке стало не лише підсумком його філософських студій 1903 - 1918 рр., а й окреслило проблемне поле його подальшого філософського пошуку. Всупереч традиційному розумінню філософії Гегеля як системи абсолютного раціоналізму, І. підкреслює "конкретність" гегелівської ідеї і обґрунтовує тлумачення його філософії як конкретно-інтуїтивного ідеалізму. Важливою сферою творчості І. є філософія права, побудована як православно-християнська і осмислена крізь призму єдності правової і релігійної свідомості. Підґрунтя правового життя складають, за І., відчуття громадянином власної гідності ("закон духовної гідності"), його внутрішня свобода, перетворена у самостійну дисципліну ("закон автономи"), взаємоповага і довіра у стосунках з іншими та владою ("закон взаємного визнання"). Релігійною інтуїцією, що є, за І., підґрунтям справжнього філософування, пронизані його етичні роздуми. Розмірковуючи над проблемами культури, І. вважає єдиним порятунком у кризовому стані шлях духовного оновлення, складниками якого є віра, любов, свобода, совість, батьківщина, націоналізм (який він розуміє як позитивний вираз національного духу), правосвідомість, держава, приватна власність. Поряд із загальними проблемами філософії культури предметом роздумів І. була естетично-художня творчість, до аналізу якої він підходить з позицій реалізму. Стрижневою темою праць, написаних І. в еміграції, є доля Росії, її національного відродження.

[br]

Осн. тв.: "Філософія Гегеля як вчення про конкретність Бога і людини" (1918); "Релігійний смисл філософії" (1925); "Про спротив злу силою" (1925); "Про сутність правосвідомості" (1956).

Франклін, Бенджамін (1706, Бостон - 1790) - амер. мислитель, представник Просвітництва, вчений, публіцист, політичний діяч. Засуджував рабовласництво; поширення знань, віротерпіння, свобода совісті, на думку Ф., становлять важливі чинники суспільного поступу Ф. ілософські погляди склалися під впливом Локка, Шефтсбері, Коллінза, Пристлі, а також франц. просвітників. Не заперечуючи цілковито морального змісту християнства, Ф. вважав, що норми моралі, правила поведінки людей не потребують релігійної санкції, адже вони закладені в природі людини та людському розумі. Проблему походження соціальних інститутів (приватної власності, держави та ін.) розглядав з точки зору природного права та теорії суспільного договору (див. суспільного договору теорія) С. хвалював і практично сповідував наступні моральні вимоги до поведінки людини: помірність, мовчазність, порядок, доброзичливість, простота, старанність, щирість, справедливість, стриманість, охайність, врівноваженість, цнотливість, скромність. Ф. - один із авторів Декларації Незалежності (1776) та укладачів Конституції США (1787).

[br]

Осн. тв.: "Міркування про свободу і необхідність, насолодолюбство і страждання" (1725); "Шлях до добробуту..." (1758).

КАТЕГОРІЇ ЕТИКИ - основні поняття науки етики, що відбивають структуру феномена моралі й визначають специфіку морального осмислення людського буття. Особливістю К. е. є те, що вони утверджують реальність належного; так, категорія обов'язку виражає належне і сама є формулюванням належного, проте її статус як категорії безпосередньо вказує на буттєву вкоріненість, реальну обґрунтованість даного виміру належності. Відповідно до множинності типів і різновидів самої моралі, варіативності зв'язків між її істотними компонентами систематизація К. е. в сучасній етиці має відкритий, плюралістичний, полімодальний характер. Зокрема, вичленовуються: а) категорії моральної свідомості - добро і зло, сенс життя, обов'язок, відповідальність, справедливість, моральний ідеал, щастя; б) категорії моральної самосвідомості - честь, гідність, совість, сумління, розкаяння, сором; в) категорії етичної діяльності - вибір, свобода вибору, свобода волі, вчинок, ціль і засоби діяльності (моральний аспект), мотив і результат діяльності (моральний аспект); г) категорії моральних відносин (категорії етичного спілкування) - відкритість і замкненість, толерантність, повага, пошана, співчуття, співстраждання, милосердя, любов; д) структурні категорії моралі - норма моральна, цінність моральна, принцип моральний, чеснота, доброчесність, порок, імператив, оптатив (спрямованість на досягнення блага), взаємність та ін. Втім, у будь-якому разі доводиться враховувати неминучу неповноту подібних переліків, а також те, що доречність чи недоречність групування К. е. за певною схемою може бути доведена лише стосовно тієї чи іншої їх інтерпретації. Спроби встановити абсолютну сутнісну градацію К. е. не відповідають рівневі складності й динамізму сучасного морального досвіду.

1. [reındʒ] n

1. 1) ряд, линия (зданий и т. п.); цепь, вереница

2) серия, ряд

3) редк. строй, шеренга (людей, животных)

2. линия; направление

3. сфера, зона; область, круг; поле, арена

4. 1) пределы (особ. колебаний, изменений)

2) эк. изменение, колебание, движение (курсов, цен)

3) размах

4) физ. размах колебаний

5. 1) протяжение, пространство; пределы

2) спец. радиус действия; предел применения; досягаемость

3) спец. диапазон

4) спец. чувствительность (дозиметра и т. п.)

5) спец. мощность (телескопа и т. п.)

6) мат. область значений функций

6. 1) дальность; расстояние, дистанция

2) радио дальность передачи

3) воен. дальнобойность, дальность (действия; тж. range capacity, range capability)

4) воен. прицел

7. переход с места на место; блуждание (часто перен.)

8. 1) открытая местность, степь

2) охотничье угодье

3) с.-х. неогороженное пастбище

9. ассортимент, сортамент; номенклатура

10. геол. горный кряж, горная система

11. спец. шкала

12. биол.

1) ареал; район обитания ( животного); область распространения ( растения)

2) период существования на Земле (растения, животного)

13. редк. класс, слой ( общества)

14. физ. длина пробега, пробег ( частиц)

15. спец.

1) степень

2) класс, разряд

16. спорт. направление атаки ( в боксе)

17. мор. ряд портов, порты

18. мор. створ

19. воен. полигон, стрельбище (тж. range area); тир

20. воен. относ ( бомбы)

21. амер. геод. меридианный ряд населённых пунктов

22. амер. двусторонний стеллаж ( в библиотеке)

2. [reındʒ] v

1. 1) выстраивать в ряд; ставить, располагать в порядке

2) обыкн. refl выстраиваться, строиться в ряд(ы); становиться, располагаться в порядке

2. 1) (along) простираться; тянуться вдоль (чего-л.)

2) (with) идти параллельно (чему-л.)

3. 1) (with) стоять на одной линии (с чем-л.)

2) (with, among) быть на одном уровне, стоять наравне; относиться к числу (кого-л., чего-л.)

4. 1) (обыкн. pass) занимать определённую позицию

2) refl (with, against) стать на чью-л. сторону

3) редк. вовлекать ( в группу), привлекать (на чью-л. сторону)

5. (from, between) колебаться в определённых пределах

6. (обыкн. over, through)

1) поэт. бродить, блуждать; странствовать; исколесить

2) бродить ( о мыслях); блуждать ( о взгляде)

3) охватывать (о мысли и т. п.)

7. классифицировать; систематизировать; распределять по категориям; относить к классу, разряду

8. книжн. убирать, приводить в порядок

9. наводить, нацеливать

10. 1) мор., воен. (over) передвигаться, перемещаться

2) воен. двигаться впереди, в первом эшелоне (обыкн. range ahead)

3) мор. проходить, обгонять (обыкн. range by)

11. редк. проявлять непостоянство ( чувств)

12. биол. водиться, встречаться (в каком-л. ареале или в какую-л. эпоху)

13. с.-х. выпасать скот на неогороженном пастбище

14. полигр. выравнивать ( строку)

15. (along, about) мор. идти параллельно ( берегу); проходить мимо, вдоль

16. мор. отпускать канат якоря

17. воен.

1) определять расстояние до цели

2) пристреливать цель по дальности; пристреливаться (тж. range in)

1. кухонная плита (тж. kitchen range)

2. тех. агрегат, установка

Гегель, Георг Вільгельм Фрідріх (1770, Штутгарт - 1831) - нім. філософ, створив найбільшу і найрозгалуженішу в історії філософської думки діалектико-ідеалістичну систему - як завершення західноєвропейської класичної філософії даного напряму. Цілісно вона викладена в його "Енциклопедії філософських наук" (1817), конкретніше - в численних працях, виданих прижиттєво і посмертно учнями. Вступ становить "Феноменологія духу" (1807), яку Г. називав "мандрівкою за відкриттями". Зміст цієї нової на той час науки охоплює формування індивіда, розвиток його знань від чуттєвої достовірності до філософських понять, котрий в стислому вигляді відтворює шлях історії матеріальної і духовної культури людства. Сама система поділяється на три частини: "Наука логіки", "Філософія природи" і "Філософія духу". "Наука логіки" (1812 - 1816) - теж нова наука, створена Г. Її предмет - мислення як цілісне утворення, формами і змістом якого є філософські категорії - водночас поняття і об'єктивні визначення світу (див. діалектична логіка). В марксистській традиції найбільшого значення надається логіці Г. (через всебічну розробку в ній діалектики), в той час як в немарксистській філософії, особливо в неогегельянстві, - "Феноменології духу", ряд ідей якої (зокрема, щодо відчуження, панської і рабської свідомості) видаються співзвучними і для сучасної епохи. За Г., природа як така, не пізнана, чужа для мислення. До того ж, термін "відчуження" несе на собі відбиток християнської ідеалістичної традиції: Бог-дух творить світ, який виявляється чужим для нього внаслідок гріхопадіння. В християнстві людина повинна порвати з цим світом, щоб об'єднатися з Богом, у Г. - пізнати його, щоб відкрити в ньому всеосяжне, а отже, ідеальні основи буття. В сучасну добу тлумачення природи як відчуження мислення знайшло подальше підтвердження у взаємному відчуженні природи і людини, як наслідку планетарної, особливо технічної діяльності людства. В "Філософії природи" Г. розвинув також оригінальні ідеї про нероздільну єдність простору і часу, їхню залежність від матерії, що нагадує думки Ейнштейна (ці ідеї філософ висловив ще в 1817 р., майже за сто років до появи теорії відносності). Але порівняно з іншими працями, "Філософія природи" займає незначне місце в системі Г. Натурфілософія в нім. класичній філософії зробила неабиякий вплив на природознавство і філософію в особі Шеллінга, а не Г., за рік до смерті якого почав виходити "Курс позитивної філософії" (1830 - 1842) Конто. Центр тяжіння системи Г. - не природа, а дух Д. ух - основне поняття його вчення В. ибір цього поняття започаткований ще ранніми творами Г. з філософії релігії, налр., таким, як "Дух християнства та його доля" (1798 - 1800). Заслуга й перевага Г. полягала в тому, що для розкриття основного питання філософії він узяв якраз поняття духу, бо воно є найбільш загальним і всеохопним в опозиції до природи і матерії й містить в собі багато своїх форм: свідомість і самосвідомість, психічне почуття, розум і т. д. Різні форми духу Г. дослідив в дев'яти філософських науках, які входять до "Філософії духу". Виокремлено три види духу: суб'єктивний, або індивідуальний; об'єктивний, або суспільний; абсолютний, або всезагальний. Перший вид містить такі науки: антропологію (предмет - душа у співвіднесенні з тілом); феноменологію (свідомість і самосвідомість - співвідношення суб'єктивного і об'єктивного); психологію (духовні властивості індивіда, що розглядаються як самостійний предмет дослідження). Об'єктивний дух охоплює право, моральність (Moralitat) і систему звичаїв (Sittlichkeit). Цей вид духу відтворює всі основні аспекти суспільства. На першому місці стоїть зовнішнє, абстрактне право (за. Енгельсом, "юридичний світогляд є класичним світоглядом буржуазії"). Історія свідчить, що правовими державами стали саме буржуазні держави (феодальні і соціалістичні під це визначення не підпадають). Мораль - внутрішнє право, спосіб поведінки, опосередкований суб'єктивними чинниками: свідомістю, совістю, критичними міркуваннями. Оскільки свобода є вихідне гасло такого суспільства, моральність посідає значне місце в його житті. Головні її категорії - намір і вина, добро і совість. Нарешті, в суспільстві існує великий шар відносин, які є одночасно і внутрішньо притаманними індивідові, і зовнішніми стосовно нього: це - звичаї, традиції, природні права, закони. Системою звичаїв охоплюються три головні сфери суспільства: сім'я - місце народження і виховання людини; громадянське суспільство - система матеріальних і виробничих відносин, в якій кожен переслідує приватну мету; держава - організація, яка утворює і підтримує життя народу як цілого, оберігає його від розпаду. Держава - найвищий ступінь суспільного розвитку - і є втіленням в дійсність абстрактного права. За Г., немає народу, котрий не мав би того державного ладу, на який він заслуговує; кожен народ формується як результат своєї історії і може створити лише те, що вже є її результатом; держава не може бути створена штучно. Третій вид духу - найзагальніший, абсолютний. Його предмет і сфера дії - весь світ (тобто це світогляд). Г. вирізняє три його форми: мистецтво, релігію, філософію. В марксизмі поняття духу було замінено поняттям свідомості, внаслідок чого надто звуженим виявилось і "основне питання філософії". Нині гегелівська традиція відроджується.

[br]

Осн. тв.: "Феноменологія духу" (1807); "Наука логіки", ч. І, "Об'єктивна логіка". В 2 т. (1812, 1813); ч. II, "Суб'єктивна логіка" (1816); "Енциклопедія філософських наук" (1817); "Філософія права" (1821); "Філософія релігії". В 2 т. (1832); "Історія філософії". В 2 т. (1833, 1836); "Філософія історії" (1837).

-ся, искоренить, -ся ви[с]воріняти, -ся и ви[с]корінювати, -ся, викоренити, -ся, скоренити, -ся, (о мн.) пови[пос]коріняти, -ся, повикорінювати, -ся, викоренити, -ся, скоренити, -ся, (диал.) викоренувати, -ся; срв. Истреблять. [Гордість у душі людській всі добрі почини викоріняє (Франко). Нашого насіння ніхто не скоренить (Стор.). Тра було, як зайшла свобода, всіх панів викоренувати (Гайс. о.)]. Искореняемый - викорінюваний. Искоренённый - викорінений, скорінений. -нить до основания кого - вигубити до накорінку кого. -нить зло - викоренити, вивести, винищити лихо.

* * *

несов.; сов. - искорен`ить